Одна з багатьох історій: переселенці з-під Києва допоміг Громадський центр правосуддя у Татарбунарах

02 травня 2022 р. 11:27

(ФОТО: ООО КВУ)

У перші ж години після повномасштабного вторгнення рф Громадський центр правосуддя у Татарбунарах, що діє на базі Одеської обласної організації ВГО «Комітет виборців України», перетворився фактично на координаційно-волонтерський центр, який надає підтримку як місцевим жителям, так і переселенцям, а це вже понад 400 осіб.

Як повідомляє пресслужбі Одеської обласної організації "Комітету виборців України", однією з тих, кого підтримав ГЦП і хто тепер активно допомагає іншим переселенцям, стала Олена Бабич з-під Києва, котра вже понад місць живе зі своєю родиною у Татарбунарах.

Далі – її історія.

"Наша сім’я живе у Вишгороді. 24 лютого з нашого вікна на дев’ятому поверсі, яке виходить на Київське море, ми побачили вибухи. Ворог намагався захопити ГЕС і зруйнувати дамбу. На короткій родинній нараді ми з чоловіком вирішили забрати мою маму, мою молодшу сестру, її трирічну доньку, а також мене та нашу семирічну доню, і виїхати до одного із сіл області. Тоді багатьом киянам і жителям міст біля столиці чомусь здавалося, що в селах безпечніше. На жаль, ми жорстоко помилилися.

Вже на другий день після переїзду до села ми опинилися в окупації. Це було дуже страшно. Два тижні ми провели без електрики, газу, нормального водопостачання та їжі, а також без стабільного зв’язку. Спочатку їли чіпси, які лишилися у сільському магазині. Місцеві ловили рибу. У сусідів виявився газовий балон, і ми ходили до них готувати з того, що було в якихось запасах. Зв'язку не було, вежа не працювала, але в одному місці на березі Київського моря можна було спіймати зв'язок, тож ми туди ходили раз на добу почитати новини, чи немає «зеленого» коридору.

Постійно хотілося виїхати звідти, але новин про «зелений» коридор не було, і тому ми не ризикували. Вже потім дізналися, що правильно зробили, бо дуже багато людей, які намагалися виїхати машинами або плисти човнами, розстріляли.

Наше село не бомбили, а навпаки: з нашої сторони обстрілювали Бучу, Гостомель, Київ… Ми швидко навчилися розрізняти «плюс» і «мінус». І, знаєте, наші ЗСУ у відповідь по нам не стріляли, хоча їх обстрілювали саме від нас. Бо знали, що там сидимо ми – свої…

Майже відразу після нашого приїзду в село десь за кілометр від будинку, де ми жили, впав наш літак, пілот загинув. Потім ми дізналися, що це був підполковник Геннадій Матуляк, чудовий пілот, який вів бої в районі Гостомеля, а коли його підбили, зробив усе, щоб відвести палаючий літак від нашого села – і розбився… Селяни поховали його неподалік. Ми вдячні йому на все життя за те, що він зробив.

9 березня ми прокинулися і зрозуміли, що до села увійшли окупанти. До цього вони на не чіпали, хоча ми й були в їхньому оточенні. Вони стали робити блокпост. І саме тоді сусіди нам сказали, що відкрито «зелений» коридор, і їхній родич вибрався із сусіднього села. Ми вирішили вибиратися трьома машинами з сусідами, маленькою колоною. Їхні блокпости були всюди, вони постійно перевіряли машини, документи, у чоловіка дивилися телефон. А на одному із блокпостів у нас відібрали машину.

В результаті ми мусіли йти дуже довго пішки. Особливо важко було бабусі з хворими ногами і донечці мої сестри, бо їй лиш три рочки. Але йшли.

Зрештою ми прийшли до підірваного мосту через річку Ірпінь. Там можна було йти тоненькою балкою, що лишилася від мосту, частково можна було триматися руками за рештки, а місцями – взагалі не було за що. Треба було йти по пояс у крижаній воді, намацуючи ногами балку і балансуючи. Багато хто падав у воду і потім плив, як міг. І старі люди, і немічні… З іншого боку представники «Червоного Хреста» зробили невеличкий пліт з дерева і пінопласту і перетягували на ньому жінок з маленькими дітьми, але він іноді перевертався. У багатьох людей від холоду були судоми. А навколо стріляли, були вибухи, люди панікували, поспішали… Це було дуже важко.

Пізніше хтось на тому боці знайшов надувний човен, і нашим дітям пощастило, їх перевезли уже тим човном. А ми всі вже брели по річці. Потім мій. Чоловік, який працює шляховиком, познаходив з іншими чоловіками багато деревини й пінопласту, вони навели щось подібне до понтонного мосту, і тоді справи пішли швидше.

Далі вже ходили маршрутки, вони швидко забирали людей. Ми поїхали до Вишгорода, додому, привели себе до ладу. У моєї сестри родичі з Татарбунар, тож нам запропонували їхати туди. Наступного ранку за нами приїхали з Києва двома машинами, ми виїхали та приїхали до цього міста на півдні Одещини. Колись ми були на курорті поблизу Татарбунар, а тепер приїхали рятувати наших дітей від бомб.

Тут нам знайшли безкоштовний будинок, де ми зараз і живемо, поки мій чоловік відновлює розбомблені міста й села під Києвом.

Знаєте, на початку у мене було дуже дивне відчуття. Здавалося б, ми були в окупації лише два тижні, але встигли звикнути до постійних вибухів і загроз, до нестачі продуктів і питної води. А коли потрапляєш в іншу реальність – спокійну, де є продукти, не треба стояти в чергах… Не вірилося, що можна вільно все купити та без обстрілів. Всі місцеві спокійні і навіть розслаблені. Тепер ми вже теж звикли до цього. І ще тут ми вперше почули сирену, там у нас сирен не було, бомбардували, але без сирен. І ми ховаємося в укриття, бо розуміємо небезпеку. Але бачу, що місцеві це роблять рідко.

Знайомі порадили нам звернутися до Громадського центру правосуддя. Тут ми познайомилися з його очільником Леонідом Григоровичем Семененком. Його зацікавила моя освіта психолога, адже це дійсно дуже важлива професія. Ми обговорили з ним ідеї щодо залучення переселенців до соціальної діяльності, відвідали заклади громади, побували в мерії, бібліотеці, поліклініці, центрі зайнятості тощо. У результаті мене працевлаштували до відділу освіти на посаду психолога. Також ми створили групу «Готуємо разом» для жінок-переселенок. Тричі на тиждень ми готуємо здобу, пельмені та вареники, на Великдень робили паски, і потім розповсюджуємо їжу серед переселенців у громаді. Так ми спілкуємося, знайомимося, і вже потоваришували.

У Татарбунарах випадкових переселенців дуже мало, багато хто приїхав до родичів, і такі переселенці не мають особливих проблем із соціалізацією, і саме такі до мене не приходять. У нашу групу приходять ті, хто опинився тут випадково і не має знайомих. Їм самотньо, хочеться щось робити, спілкуватися, тож ми тепер дбаємо одна про одну, дружимо і робимо корисну справу разом.

Паралельно разом з музичним керівником місцевого дитсадку ми організували заняття для дітей. Леонід Григорович надихнув нас робити заняття спільно з будинком дитячої творчості і бібліотекою, і справа пішла. Думаю, це теж дуже корисно.

Крім того, зараз я починаю робити вебінари для місцевих вчителів на різні теми, і першим вже цього тижня буде присвячений спілкуванню вчителів і учнів у воєнний час.

Важливо, що в громадах, які приймають переселенців, проводиться така робота. Крім задоволення фізіологічних потреб, людям потрібна соціалізація, робота, відчуття своєї потрібності. І дуже добре, що в Татарбунарах цим опікується якраз Громадський центр правосуддя. Відчувати себе людиною – важливо за будь-яких обставин".

Ініціатива "Рівні права для жінок та дівчат з вразливих груп в умовах пандемії COVID-19" впроваджується Одеською обласною організацією ВГО "Комітет виборців України" через Громадський центр правосуддя, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів.

Авторка: Євгенія Генова.

Підписуйтесь на розсилку найголовніших новин в telegram. Дізнавайтеся першими про найважливіші та найцікавіші події Одеси!

інше

24 лютого Росія розпочала широкомасштабне військове вторгнення в Україну, оголосивши проведення "спеціальної військової операції" в Україні.  Президент Росії Володимир Путін повідомив про офіційне визнання так званих Донецької та Луганської народних республік (окуповані окремі райони Донецької та Луганської області) 21 лютого. Напередодні в ОРДЛО оголосили "масову евакуацію жінок, дітей та людей … читати далi

Основним контентом популярних одеських телеграм-каналів перед війною були матеріали, надіслані користувачами. Як правило, ці тексти не перевірялися адміністраторами, публікувалося все, що може набрати якомога більше переглядів та реакцій. Звісно, такий підхід призводив до поширення однобічної, неперевіреної інформації. А часом – і проросійської пропаганди. У деяких каналах буйно квітли прокремлівські наративи … читати далi

В Одесі – пізня осінь. Я проводжаю Ганну на маршрутку: після інтерв’ю вона їде додому в інший район міста. Ми дві години пили чай в редакції і говорили про війну. Про Іловайськ. Про смерть. Про її поранення і її подвиг. Хоча про подвиг вона не говорила: для неї це – … читати далi

Громадський діяч з півдня Одещини Сергій Гнезділов став військовим, бо одного разу остаточно зрозумів: не може лишатися в тилу, коли на Сході його країна омита кров’ю. З тих пір минув час. Нині він – командир відділення аеророзвідки 21-ої ОМБ «Сармат». А ще – голова правління ГО «Ініціатива «ЛЮДИ», адже так … читати далi

You control прозоро пресс-рум КВУ ЦПР