Чия влада? Доступно – про повноваження президента України

17 травня 2019 р. 15:51

Українці часто нарікають на владу і здебільшого нею невдоволені. Так, наприклад, згідно з дослідженням міжнародної асоціації Gallup, опублікованому в березні цього року, лише дев'ять відсотків жителів країни довіряють владі. Це рівень є одним з найнижчих у світі, і чимало претензій є справедливими, однак нерідко соціологи зазначають, що громадяни досить слабко орієнтуються у розподілі влади між різними гілками, у сферах впливу центральних органів влади та у тому, які повноваження мають депутати, чиновники, урядовці і президент. ІзбірКом розпочинає серію просвітницьких матеріалів про повноваження гілок влади, систему їх роботи та сфери відповідальності. Перша публікація присвячена діяльності президента України.

Президент нашої держави обирається громадянами України на прямих виборах (тобто безпосередньо) шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Президентом може стати не кожен, хоча вимоги не такі й складні:

Клікніть на зображення для збільшення

Часто доводиться чути зі ЗМІ, що президент є гарантом. Що це означає? Стаття 102 Конституції визначає, що він «є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Президент має визначати політику безпеки держави та має суттєвий вплив на її зовнішній курс, однак не займається економікою (тобто просити його підвищити пенсії або знизити тарифи – це все одно що просити його порушити Конституцію). Таким чином, повноважень у глави держави хоч і немало, але й не настільки багато, щоб вирішувати питання з різних сфер. Розберемося в цьому детальніше та пригадаємо, як змінювалися повноваження очільника держави впродовж становлення української незалежності.

Почнемо з того, що посада президента в сучасній Україні з’явилася відповідно до змін у Конституції тодішньої Української радянської соціалістичної республіки, які були прийняті 5 липня 1991 року. Поки українські народні депутати не прийняли Конституцію 1996 року, перші президенти Леонід Кравчук і Леонід Кучма мали такі повноваження:

- очолювали виконавчу владу, 

- пропонували парламенту кандидатури прем'єр-міністрів, 

- могли організовувати та ліквідовувати міністерства, 

- мали право скасовувати акти Кабінету міністрів і міністерств, 

- надавали на розгляд Верховної Ради проекти державного бюджету, 

- призначали голову фонду держмайна, 

- самостійно призначали представників президента в області, які були головами обласних державних адміністрацій (тоді ОДА мало значно менше повноважень, ніж пізніше).

Після того як було прийнято нову Конституцію, президент більше не очолює виконавчу гілку влади, а стаття, у якій перелічено повноваження президента України, змінювалася декілька разів, що й вносить суттєву плутанину у сприйняття цієї посади, адже наша держава то була президентсько-парламентською, то парламентсько-президентською, то знов – навпаки, то – повернулася до парламентсько-президентської. Попри те, що на перший погляд це – звичайне переставляння слів місцями, за формальними речами існує набагато глибша суть.

Починаючи з 1996 року і аж до 2004, тобто за час президентства Леоніда Кучми, президентська гілка влади суттєво посилилася. Він мав право призначати за згодою парламенту прем'єр-міністра, причому ініціатива йшла саме від президента, за його поданням Рада голосувала за міністрів, він міг скасовувати акти Кабінету міністрів та призначав голів ОДА - за поданням прем’єра. Крім того, президент отримав право призначати шістьох членів Конституційного Суду України та суддів звичайних судів на перший випробувальний п'ятирічний строк (до цього вони обирались одразу довічно місцевими радами та Радою Криму відповідно). Фактично голови ОДА були потужним адміністративним ресурсом президента, на який він міг спиратися та мати від нього безперечну підтримку. Після реформи 2004 року, попри спроби Віктора Януковича повернутися до такої моделі управління, ця вертикаль більше ніколи не була такою сильною, як за другого президента України.

Помаранчева революція принесла країні не лише зміну влади, а й конституційні зміни. Наприкінці 2004 року народні депутати ухвалили реформу, відповідно до якої повноваження президента суттєво послабшали, після чого держава перетворилася на парламентсько-президентську. Відтепер у законодавчому полі з’явилося поняття парламентської більшості, і саме вона, а не президент, визначала особу прем'єр-міністра та подавала кандидатуру президентові України на затвердження. Так само президент більше не мав права вносити на розгляд парламенту кандидатури міністрів, а це робив чинний прем'єр-міністр. Президент же подавав у Раду лише кандидатури міністра оборони та міністра закордонних справ. Втім, главі держави лишили право вносити на розгляд Верховної Ради України кандидатури генерального прокурора і голови Служби безпеки. Крім того, він може призупинити дію актів Кабміну, якщо, на його думку, вони суперечать Конституції, та звернутися до Конституційного Суду. 

Клікніть на зображення для збільшення

Саме тоді прем’єр-міністр припинив бути фактичним підлеглим президента і став самостійною політичною фігурою, залежною не так від очільника держави, як від парламентської більшості. Втім, в українських реаліях це призвело до серйозного конфлікту між президентом Віктором Ющенком і прем’єркою Юлією Тимошенко, за яким не без подиву спостерігав український виборець, котрий звик здебільшого до «нейтральних» очільників урядів, що рідко затьмарювали Леоніда Кучму (за винятком хіба що Павла Лазаренка і самого Віктора Ющенка за часів його прем’єрства). 

Наступний президент – Віктор Янукович – працював за новими правилами, фактично такими ж, що і Леонід Кучма. У жовтні 2010 року, коли він уже був президентом, Конституційний Cуд України скасував зміни до Основного Закону 2004 року і повернув у дію Конституцію 1996 року. Опозиція порівняла цей хід з діяльністю «ГКЧП» у серпні 1991 року, але змінити цю ситуацію не змогла. 
Після втечі В. Януковича, 21 лютого 2014 року Верховна Рада України відновила дії положень Конституції 2004 року, таким чином знову обмеживши повноваження президента України. Саме тому виконуючим обов’язки глави держави став не прем’єр-міністр, а голова Верховної Ради (тоді – Олександр Турчинов). Цей момент часто забувають, коли дорікають парламенту «переворотом» та називають О. Турчинова нелегітимним виконуючим обов’язки, однак саме конституційні положення 2004 року, які діють донині, надають право заміняти президента у форс-мажорних обставинах саме голові парламенту.

Важливо розуміти, що президент має певний вплив на суддівську гілку влади, щоправда, не безпосередній. Петро Порошенко свого часу подавав до Верховної Ради і зміни до Конституції, і всі законопроекти, відповідно до яких відбувається судова реформа. З одного боку, президент має право законодавчої ініціативи, тобто вносити до парламенту законопроекти, з іншого боку, за умови, що він має лояльну парламентську більшість, може розраховувати на підтримку своїх ініціатив. Взявши до уваги, що президент має гарантувати додержання прав і свобод людини і громадянина, покращення системи правосуддя цілком збігається з його безпосередніми «інтересами» як глави держави.

Клікніть на зображення для збільшення

Таким чином, повноваження Петра Порошенка були практично такими ж, як і Віктора Ющенка, і саме такими вони переходять до наступного, шостого президента України Володимира Зеленського.

Клікніть на зображення для збільшення

Євгенія Генова

You control
прозоро
пресс-рум
КВУ
ЦПР

інше