"Будь вірний аж до смерті": історія Роланда, українського захисника з Одеси

12 вересня 2022 р. 08:37

війна Одеса

(Фото: з родинного архіву)

Лада Коновалова – одеситка, мама загиблого 22-річного Сергія Коновалова, учасника одеського Майдану, активіста й воїна, котрий воював за Україну ще зі шкільних років. 16 липня вона поховала Сергія, який загинув на межі Миколаївської й Херсонської областей. З Ланою та коханою дівчиною Сергія – Катериною – ми зустрічаємося поблизу гамірного дитячого майданчика: малеча пустує, ганяє на велосипедах і самокатах, підлітки тренують свої вміння на скейтах. «Я не можу повірити, що ми тут зібралися і говоримо про Сергія в минулому часі. Думки не збираються докупи», - каже Катерина. Тож ми починаємо з самого початку…

Про Джека Горобця і Тараса Бульбу

- Сергій народився 2000 року у другому пологовому будинку. І коли він народився, мені сказала медсестра: «Одні хлопці народжуються. Як-то кажуть, до війни». Мене це тоді так здивувало. До якої війни? За рік – двадцять перше століття. А от зараз говорила зі своєю сусідкою, у якої теж хлопчик такого ж року народження, і в тому ж пологовому народився, то їй, виявляється, сказали тоді те саме.

Він був лідер, мабуть, з народження. У дитячому садочку не хотів спати, і вихователька мусила читати йому, поки всі спали. У них в садочку кожен рік був тематичний, і за рік до їхнього випуску тема була – «Пірати Карибського моря». А Сергій просто обожнював Джека Горобця, він просто ним марив, у нього були книжки з ним, костюм, капелюх, - словом, усе. І довелося в дитячому садочку в рік його випуску вдруге підряд робити тематику про Джека Горобця, порушивши власні правила. Було весело й приємно.

У 10-й школі він гарно вчився. Зі 120 дітей, які туди вступали – а туди для вступу треба було складати вступне випробування – посів четверте місце. Одне тільки неправильно сказав: де права сторона, і де – ліва. Він, мабуть, і зараз не знає. Не знав…

В молодших класах він дуже гарно навчався, а вже потім як став старший, то дуже захопився історією і політикою. У 12 років історія стала його життям, Він не просто її вивчав, він нею жив. Потім почав читати новини в інтернеті і зацікавився політикою. А Україну полюбив душею і серцем, як це не дивно, може, прозвучить, коли подивився художній фільм про Тараса Бульбу. Я сама його на цей фільм і відвела. Він так був вражений, що й забув про Джека Горобця, почав цікавитися українською історією, просив купувати йому книги про історію, шукав в інтернеті про це.

14-річний майданівець

Перший його захід був з партією «Свобода». Він прочитав про зустріч в інтернеті і сказав, що піде. Це у 12 років. Але то треба було знати Сергія. Він не питав, чи можна піти, він казав, що він іде, а я уже не мала іншого вибору, як іти з ним разом. Мабуть, у всіх поліцейських архівах, які у них є, на фото з усіх тих заходів, є моє обличчя, бо я ходила всюди з ним разом, поки був малий. Тоді активістів «Свободи» ганяли, переслідували. Відчуття справедливості у нього завжди було надгостре. Ми з ним і на збори ходили, і на лекції різні, і на виступи політиків. Пам’ятаю, якось на нас напали ще тоді Ніна Качановська (Ніна Качановська, або «Міс Барикада», одна з активісток проросійських рухів в Одесі. – ред.) і якісь молодики, закидали наших дітей яйцями. А там тоді не тільки мій Сергій малий був, а й інші діти прийшли на зустріч з Іриною Фаріон. Було прикро, але це нікого не зупиняло, звичайно. Ще був випадок, коли до мене підійшов хтось із братів Давидченків, Артем чи Антон – не знаю. І сказав, що мій син, хоч малий ще, а «достойний противник» (Антон і Артем Давидченки - українські колаборанти з Одеси, одні з лідерів подій 2 травня. Перебувають у росії – ред.).

Потім він примкнув до молодіжних організацій партій «Правий сектор» і «Азов», він і там, і там був. Коли йому було 14, він навчався тоді в 92-й школі, то почався Майдан. Він уже ходив сам на одеський Майдан, на акції. І правоохоронці переслідували. Одного разу приїхали, посадили його до автівки і наполегливо переконувати не ходити на акції. Не знаю, хто то був, якісь силовики. Цікаво, чи пам’ятають вони про це зараз.

А він казав, що все одно буде ходити. Батько намагався його відмовити, сердився. Я плакала. Але результату з того не було. Одного разу дуже побитий прийшов, з переламаною ключицею. Нічого тоді не сказав, що сталося, я й досі толком не знаю.

«У Сергія ніколи не було ніякого страху. У нього тільки було бажання відстояти Україну. Він постійно проводив вишколи молоді, заняття різні – кожні вихідні. Для нас, для таких же молодих хлопців і дівчат. Мене навчив тримати зброю. І були місцеві, яким це дуже не подобалося, вони йому постійно писали, телефонували, щоб він припинив. Одного разу вони його зустріли біля ринку, їх було чимало, це були противники Майдану, проросійські активісти. Тоді йому й зламали ключицю. Але він і не думав зупинятися. До поліції тоді не звертався навіть. Знав, що вони нікого не знайдуть», - долучається до розмови Катерина.

А потім він утік на фронт

Це були осінні канікули, вони з класом мали їхати до Львова, я дала йому гроші на дорогу. А він не прийшов зі школи. Ми не знали, що й думати, всю ніч ходили з чоловіком вулицями, шукали. На телефонні дзвінки не відповідав. Пішла зранку до школи, там теж нічого не знали. Почали шукати через поліцію вже. І знайшли – на фронті. Директорка школи тоді так за нього перехвилювалася, дуже його любила. Зараз вони у школі до 14 жовтня будуть робити захід на його пам’ять. Хто б міг подумати тоді, що так буде?

Отак він до кінця канікул там і був на війні. Потім повернувся до школи, а влітку вже поставив нам умови, що він знову їде на фронт. Це після дев’ятого класу. І 2 місяці він там був на фронті зі своїми друзями з «Правого сектору». Звісно, його всі там оберігали, бо ж дитина ще. Але вигнати його звідти чи відмовити не міг ніхто. Одного разу вони пішли у розвідку, а його лишили одного в якійсь хаті. Лишили йому зброю, звичайно, про всяк випадок. І він поставив «розтяжки» на вікнах, на дверях, а потім прокинувся серед ночі і забув про свої розтяжки. Дивом тоді обійшлося, вчасно згадав, бо біда була б. Сам і розказав мені потім.

Закінчив школу, склав ЗНО на високий бал – 174. Встигав і вчитися, і воювати. І зразу – знову на фронт, тато за нього документи всі здавав для вступу. Захотів учитися в Тернополі, звичайно, на історика. Вступив. Восени приїхав з фронту, склав сесію. І там знайшов роботу і на певний період лишився пожити в Тернополі. Взимку приїхав додому побути, а навесні прийшла повістка з військкомату. Поїхали вони з татом писати заяву, що він навчається в університеті. Приїхали назад такі радісні обидва: Сергій іде в армію. Я – в сльози. А він: «Хочу – і все».

Був спочатку на навчаннях на «Десні», а потім уклав контракт на три роки з 10-ю бригадою «Едельвейс» (10-та окрема гірсько-штурмова бригада. – ред.). Дуже йому назва їхня подобалася. Романтик. Він обожнював читати книги. Завжди був з книжкою, постійно купував, брав автографи. Один письменник якось так і казав, що не любить підписувати книги, але Сергієві завжди з радістю підписує всі. Бо він такий - один.

Себе Роландом назвав сам. На честь героя «Пісні про Роланда». А потім мені казали, що не треба було йому так називатися, бо Роланд загинув у бою. А, може, він так і хотів? Напевно хотів.

Пізньої осені він поїхав під Широкине, і попросився на «нуль». Надсилав фото. Іноді розповідав дещо. Страшні історії. Був там корегувальником артилерії.

Війна, мамо

Цієї зими помер мій чоловік, Сергій повернувся додому, припинив контракт. Вирішив побути вдома, підтримати мене і закінчити університет треба було. Але так і не закінчив.

Вранці 24 лютого я прокинулася від вибухів. Покликала Сергія, він сказав, що наче нічого не чув, але за кілька хвилин він мені сказав: «Мамо, війна. Я у військкомат». Хоча перед тим хотів в тероборону, але йому відмовили, сказали, що вже всіх набрали. Він тоді так переживав, казав, що все йде до війни, а до цього ставляться несумлінно зовсім.

Пішов у військкомат, його відправили охороняти певну частину Одеси, тут він був кілька тижнів. А потім відправила на миколаївський напрямок. Перший же день був дуже важким: обстріл був такий, що вони мусіли лежати на мерзлій землі десь шість годин. Сергій тоді казав, що скільки був уже в боях, а ще такого не бачив. Ну а потім окопалися, освоїлися в селі на межі між Миколаївською і Херсонською областями. Він мені казав, що не можна дати ворогу провести референдум на Херсонщині, а тому треба тримати цю ділянку з усіх сил. Не дати росіянам вийти на кордон.

Казав, що людей у тому селі вже не було, тільки один чоловік був, який тримав багато корів. Він кожного дня носив хлопцям молоко, сир, сметану. І одного разу росіяни розбили його мініферму. І він з горя, з болю такого вкрав у хлопців гранату і пішов на росіян, хотів у них кинути. Але не встиг – розстріляли. Вцілілі корови ходили по селу, просили у хлопців води, їжу. Хлопці позбирали, де могли, якісь ванночки дитячі, корита, поїли тих корів, намагалися за ними доглядати. Але одного дня росіяни просто їх всіх розстріляли заради забавки. Сергій мені показував фото. Важко. Мертві корови з ранами від куль.

Коли було 40 днів із загибелі Сергія, до мене прийшов його побратим і розказав про його останні години. Вони були тоді на позиції «мінус нуль». Це вже ближче до ворога нема куди. І от вночі їх оточили, почали кричати, щоб здавалися. Але хлопці вирішили не здаватися. Сергій був поранений у ногу, один хлопець був убитий. Мій син віддав уцілілим свою хорошу зброю, йому лишили щось, щоб міг відстрілюватися… Потім, коли була змога, вони повернулися за ним, думали, що живий. Але йому осколок влучив просто в голову. Так його і забрали. У нас зараз таке життя, що це ще добре, що я змогла поховати мою дитину, що хлопці мені його витягли і привезли. Не кожен може поховати, не знають, буває, де навіть тіло лишилося.  

"Будь вірний аж до смерті, і Я дам тобі вінець життя"

Про Сергія всі пам’ятають. Друзі купили недавно йому червоно-чорний прапор, встановили його на могилі. Він якраз незадовго до смерті просив мене прислати йому з посилкою його червоно-чорний прапор з дому. Чогось так йому сильно захотілося. Я йому якраз зібрала новенький одяг, все, що треба. І прапор. Він з ним ще й сфотографувався, відправив мені.

Сергій віруючий був. Ми з його батьком – не дуже якось. До церкви й не ходили. А він був віруючий. І коли мені сказали, що Сергій загинув, мені воєнком сказав, що держава все оплачує, тільки церкву – я сама. Я сказала зразу, що не хочу московську. І мені сказали, що у нас є наша, українська. Приїхали священники відспівувати, але вони не знали, що їдуть на похорон військового. А як приїхали – ні копійки і не взяли з мене. І я зрозуміла, що церкви бувають різні. Тепер я ходжу до церкви. Отак почала, після смерті сина. У нього на сторінці в Facebook - цитата з Об'явлення: "Будь вірний аж до смерті, і Я дам тобі вінець життя". Він був вірним.

І коли його ховали, поліція їхала попереду. Я не зрозуміла, що таке, чому. А потім мені пояснили, що вони так давали дорогу моєму Сергієві. Просили машини поступитися йому місцем. Моєму героєві. Якби він знав малим, коли його била міліція, що потім правоохоронці будуть супроводжувати його з честю в останній шлях. Але Одеса змінилася. І всі змінилися. Сергій мені казав, коли його якось відпустили на пару днів до Миколаєва, що люди їх обіймали, діти честь віддавали, Це так важливо: щоб вони знали, наші воїни, що вони там – недаремно. Може, він бачить, як усе змінюється? Як він хотів.

Розмовляла Євгенія Генова

Підписуйтесь на розсилку найголовніших новин в telegram. Дізнавайтеся першими про найважливіші та найцікавіші події Одеси!

інше

– Он там двоє. Можете глянути. Їх недавно винесло, якраз розтин завершили, – Іван Русєв показує рукою в бік дерев’яного містка, де лежать двоє мертвих дельфінів. Він – ідейний натхненник створення і захисник Національного парку «Тузлівські лимани», доктор біологічних наук, начальник наукового відділу нацпарку і громадський діяч, про якого на Одещині не знає … читати далi

Миколаїв зустрів ранковим артобстрілом і повітряною тривогою. Влучання були немов за стіною будинку, біля котрого ми стояли. Пізніше стане відомо про загибель цивільного за кілька кварталів від журналістки. Це – реальність, в якій місто живе тепер кожного дня. Військові, які з перших днів беруть участь у визволенні Миколаївщини, повинні були … читати далi

В Україні від початку року запрацював закон про основи національного спротиву. З 1 січня в країні почали формувати Сили територіальної оборони, які під час бойових дій виконують завдання у межах своєї місцевості.  Центр публічних розслідувань дослідив, як місцеві бюджети на Прикарпатті фінансують територіальну оборону.  Відповідно до Закону України “Про основи національного спротиву” та Положення про добровольчі … читати далi

Друга після повномасштабного вторгнення армії рф сесія Одеської міської ради відбулася 28 вересня. Попередня пройшла 29 червня та проводилась у так званому гібридному форматі (частина депутатів була присутня онлайн). Як інформує всеукраїнська громадська кампанія “Атестація депутатів місцевих рад”, 28 вересня у сесійній залі були зареєстровані 39 депутатів. Сесія проходила у звичному … читати далi

You control прозоро пресс-рум КВУ ЦПР