"Найгірше в окупації - ти не можеш довіряти нікому", - про окупований Старобільськ розповідає громадянський журналіст

03 травня 2022 р. 12:33

ЗМІ війна

(Фото: "Телегазета Старобільськ")

Перші ж дні після повномасштабного вторгнення росії для українців, які жили майже на межі з окупованими раніше територіями, стали жахливим випробуванням. Ворог захопив їхні міста й села у перші ж дні, і до проблем з продуктами харчування, готівкою, зв'язком, ліками відразу додалися репресії, "фільтрації" й придушення будь-яких проявів свободи слова.

ІзбірКом уважно стежив за роботою місцевих неформальних медіа, які створювали місцеві жителі: саме анонімні канали, чати тощо стали джерелом інформації як для жителів окупованих територій, так і для їхніх родичів і друзів. Один з них - телеграм-канал міста Старобільська на Луганщині. З початком вторгнення такі канали ставали популярнішими, а адміністратори наповнювали їх інформацією, нерідко ризикуючи своїми життями. Із засновником каналу ми поспілкувалися вже після його виїзду з окупованого міста.

Далі - його історія та хроніка Старобільська.

- Про те, що почалася війна, я дізнався о 6 ранку, коли мені зателефонував друг і сказав, що почалося. В цей день у місті була безкоштовна евакуація, про яку мало хто знав, бо не було ніяких оголошень. Наступного дня мерія повідомила у соцмережах, що буде евакуація, можна підходити до місцевого будинку культури, де очікуватимуть автобуси. Були люди, які збиралися і їхали, ми бачили, як вони йшли вздовж вулиць з валізами. Було гірко. Моя родина вирішила почекати і не їхати, на те були свої причини. Та й чомусь здавалося, що це ненадовго і треба лиш перечекати. Але інформації катастрофічно не вистачало, мерія писала, звісно, що все працює і тому подібне, але що саме відбувається – було неясно.

Люди почали масово скуповувати продукти: борошно, дріжджі, крупи. Кілька днів біля міста йшли бої, але в самому місті боїв не було. Та в один із днів, десь близько п’ятої ранку, «прилетіло»: місто прокинулося від вибухів. Підірвали кілька багатоповерхівок, влучили й по приватному сектору, були поранені і одна загибла. Волонтери збирали допомогу постраждалим, шукали кошти, будівельні матеріали для полагодження домівок. Також допомагали магазини, деякі давали товар навіть безкоштовно. Люди розселилися у родичів.

Місто після обстрілів

Потім наші війська передислокувалися, ми знали, що окупантами зайняті деякі сусідні населені пункти. Інформації так само не вистачало. Люди створювали чати для всього, навіть був чат про продукти, де люди повідомляли, де, що і за якою ціною можна придбати.

27 лютого з’явилася інформація, що російська техніка рухається у бік міста.

Інформація міського голови

 

28 лютого російська техніка стала на околицях, а 1 березня потихеньку стала заїжджати і в саме місто. Люди з острахом дивилися на те, що відбувається. Заїхали в місто танки, БТРи. У перший день вони нікого не чіпали. Евакуації вже не було, тобто вона тривала лише два дні, у вихідні перед тим чомусь її ніхто не організував, тож люди не виїхали.

Після окупації спочатку люди виїздили до Харкова, за це бралися приватні перевізники. Звісно, піднялася ціна: до 24 лютого, скажімо, це коштувало 250 грн, а в ті дні – до 500 грн за одну людину. Харків уже бомбили тоді, і тому з Харкова багато хто навпаки їхав до нас: студенти поверталися до батьків, люди втікали від обстрілів. Але їхали й від нас туди, хоча ми бачили фото натовпу на залізничному вокзалі Харкова і не розуміли, як звідти можна виїхати хоч кудись.

Потім дорогу на Харків закрили. Куп’янськ уже був окупований, а в Чугуїв пускали лише з місцевою «пропискою», щоб уникнути проникнення ДРГ. Наші перевізники почали вивозити людей з Сєвєродонецька, Рубіжного до Старобільська. Багато хто їхав до родичів, до батьків, до дітей, - хто як. Було багато таких, хто їхав далі в росію чи далі в Дніпро. У кожного була своя доля і своя історія.

Коли під Сєвєродонецьком посилилися бої, їхати туди стало небезпечно, перевізники припинили забирати звідти людей. Під час війни дорога, яка забирала раніше годину автівкою, тепер тривала по 6 годин і більше. Треба було об’їздити іншими шляхами, стояти на російських блокпостах і так далі. Іноді колони взагалі не пропускали військові – і наші, і російські, коли йшли бої. У мене знайома їхала 9 годин, наприклад. Тоді перевізники почали возити людей на Дніпро, і ця дорога коштувала 2000 грн з людини. Спочатку брали аванс, а решту віддавали, коли потрапляли вже на підконтрольну українську територію.

Джерело: liveuamap.com

У місті припинили працювати банківські термінали, неможливо було зняти готівку в банкоматах. В деяких магазинах ще до окупації термінали зняли і чекали встановлення касових апаратів, як це передбачав український уряд, і в результаті ані того, ані того у них не було. Багато продавців йшли людям назустріч і приймали кошти просто на картку, бо готівки катастрофічно не вистачало.

13 березня у нас зникли всі мобільні оператори, люди перейшли в інтернет. Хоча потім почалися проблеми й зі стаціонарним інтернетом: перебивали кабелі, минав час, поки їх лагодили. Інтернет став нашим єдиним засобом для зв’язку, за його допомогою викликали навіть «швидку» і пожежних. І, звісно, дізнавалися про новини і ситуацію у рідних.

Потім почали зникати ліки в аптеках. Спочатку зникли препарати від кров’яного тиску, жарознижувальні, знеболювальні. В аптеках були хіба що дорогі вітаміни й презервативи.

Зрештою ми опинилися в блокаді, бо з боку Сєвєродонецька йшли бої, так само йшли бої з боку Харкова, і відповідно нічого нам не везли. З боку Луганська теж не було поставок, бо було підірвано міст через ріку. Коли його полагодили, нам почали привозити страшенно дорогі продукти з Луганська. Ми їх не купували, бо це було нереально дорого і вкрай низької якості, старалися обходитися тим, що продавали на ринках тощо.

Місто не здавалося. Ми виходили на акції протесту, одне з  відео облетіло, здається, пів світу. Наші жителі зірвали російський прапор, ми кричали: "Слава Україні, окупанти - геть". Тоді, в перші дні, здавалося, що вони злякаються і підуть. Вони бачили, що ми на них не чекали, і були здивовані. Певно, очікували на інший прийом. А ще на початку березня хтось невідомий спалив наш військкомат з усіма списками й особовими справами, що там були. Думаю, це були хороші люди.

Будівля спаленого військкомату

Мітинг старобільців

Але, на жаль, росіяни не пішли. 

У місті поступово ставало все більше переселенців. Коли окупанти зайшли у місто, вони розмістилися в гуртожитках навчальних закладів. А переселенців нова так звана "влада" розмістила в школах, спортзакладах, де вони лежали на матах з дітьми. У соцмережах просили про допомогу, люди їхали до нас в тому, в чому встигали вискочити з-під завалів. У них зазвичай не було готівки, але в місті були ті, хто за відсоток міняв готівку – іноді відсоток був 10, а іноді – аж 20. Багато містян допомагали переселенцям, їх було шкода, вони рятували свої життя. Хоча дехто засуджував за те, що вони приїхали в окупацію. Ну, я думаю, кожен рятував своє життя, як виходило.

Проблеми з ліками там лишаються і зараз, в росії немає багатьох препаратів, які є у нас, а ті, які є, не підходять людям. Плюс величезна проблема з дитячим харчуванням: діти звикли до одного, спробуй перевчити. Видавали також російську гуманітарку, але жахливої якості.

Натомість з міста «асвабадітєлі» почали вивозити всю сучасну комп’ютерну техніку: зі шкіл, лікарні – все повивозили, все сучасне обладнання. Такий от «обмін товарами» у нас вийшов… Без нашої, правда, згоди.

Ті росіяни, які були у нас, цивільних не чіпали, однак постійно шукали учасників АТО та активістів. Якщо знаходили – забирали. Декого іноді відпускали, а дехто зникав безслідно. Особливо шукали «айдаровців», про яких вони показували псевдоролики. Як вони на них виходили? Допомагали місцеві жителі, деякі були не проти розказати, де хто живе і чим займається. Деякі зустрічали «асвабадітєлєй» радісно, годували їх, пригощали. Також на бік окупантів перейшли деякі поліцейські. Причому про цих людей, які перейшли на бік окупантів, вони самі ж робили відео і навіть цього не приховували, тож доказів у нашої прокуратури буде достатньо. Наша голова громади з окупантами не співпрацювала, спочатку лишалася на місці, поки могла, потім виїхала з родиною у безпечне місце.

Головний лікар нашої лікарні припинив працювати, хоча він робив усе, що міг. Наприклад, намагався привези кисень для хворих на COVID-19, але машину, яка їхала за киснем до Сєвєродонецька, росіяни не пропустили.

І вони поставили головним лікарем колишнього головного лікаря, який давно був на пенсії. Чому він на це погодився – не можу сказати.

Поступово окупанти захоплювали всі будівлі органів влади, правоохоронних органів тощо, а також почали збирати бізнесменів і примушували їх платити їм за право працювати. Фактично примушували працювати за правилами так званої «лнр».

Телеграм-канал про Старобільск я почав вести влітку минулого року. Помітив, що в місті не вистачає інформації про роботу міської ради, про об’єктивні факти тощо. Місцеві ЗМІ про таке писали не дуже активно, більше про свята і спортивні змагання. Мені хотілося розказати про розподіл коштів з бюджету, про тендерні процедури, про прозорість роботи органів місцевої влади, про рішення міської ради, тобто, чим займається наша влада. Завдяки анонімності мого телеграм-каналу він став безпечним майданчиком для адмінів на період окупації. Ніхто в місті не знає, хто веде це й канал. Це група ентузіастів, яким просто цікаво це робити, ми на цьому не заробляємо, нас ніхто не фінансував. Іноді там буває зараз реклама, але ми її фільтруємо, причому важливу інформацію ми публікуємо безкоштовно, наприклад, від приватних перевізників про маршрути вивезення людей.

Аудиторія дуже сильно виросла з початку військових дій. Нам не раз надходили погрози, говорили, що нас «вичислять» і відправлять «на підвал», але скріншоти ми вже передали правоохоронним органам, тому у них все ще попереду. 

У нас працює цілодобовий чат. Людям важливо виговоритися, поспілкуватися зі своїми однодумцями. Місто знаходиться в окупації і ти не знаєш, кому можна довіряти. Бо ще вчора ти сидів з людиною і пив пиво на «Зрубі», а завтра вона може опинитися по інший бік, і до тебе потім прийдуть. Дуже страшно в окупації, що ти не можеш нікому довіряти. А в чаті більшість мають ніки, приховали номери телефонів і можуть спілкуватися цілком вільно. Наш чат не єдиний в місті, є й інші. Важливо поспілкуватися, обмінятися інформацією, іноді приходять любителі «руського міру», які розказують, як добре їм жити в «лнр», отримуючи 15 тисяч російських рублів. Ми сміємося, бо у нас медсестри більше отримують.

Люди не здаються. Час від часу у місті з'являються написи "Смерть окупантам", "Слава Україні". І не здадуться. Ми не хочемо жити в "лнр". Дуже хочу, щоб це знали всі українці.

Луганщина - це Україна, в пропагандистські ролики росіян не вірте. Якби вони нас не боялися, не видавали б отаких наказів:

Я вірю, що Старобільськ звільнять. Хай навіть не завтра. Всі люди різні, війна це особливо яскраво показує. Хтось намагається на війні нажитися, а хтось намагається на цій війні просто вижити.

 

Інтерв'ю - Євгенія Генова, ІзбірКом

Підписуйтесь на розсилку найголовніших новин в telegram. Дізнавайтеся першими про найважливіші та найцікавіші події Одеси!

інше

24 лютого Росія розпочала широкомасштабне військове вторгнення в Україну, оголосивши проведення "спеціальної військової операції" в Україні.  Президент Росії Володимир Путін повідомив про офіційне визнання так званих Донецької та Луганської народних республік (окуповані окремі райони Донецької та Луганської області) 21 лютого. Напередодні в ОРДЛО оголосили "масову евакуацію жінок, дітей та людей … читати далi

Основним контентом популярних одеських телеграм-каналів перед війною були матеріали, надіслані користувачами. Як правило, ці тексти не перевірялися адміністраторами, публікувалося все, що може набрати якомога більше переглядів та реакцій. Звісно, такий підхід призводив до поширення однобічної, неперевіреної інформації. А часом – і проросійської пропаганди. У деяких каналах буйно квітли прокремлівські наративи … читати далi

В Одесі – пізня осінь. Я проводжаю Ганну на маршрутку: після інтерв’ю вона їде додому в інший район міста. Ми дві години пили чай в редакції і говорили про війну. Про Іловайськ. Про смерть. Про її поранення і її подвиг. Хоча про подвиг вона не говорила: для неї це – … читати далi

Громадський діяч з півдня Одещини Сергій Гнезділов став військовим, бо одного разу остаточно зрозумів: не може лишатися в тилу, коли на Сході його країна омита кров’ю. З тих пір минув час. Нині він – командир відділення аеророзвідки 21-ої ОМБ «Сармат». А ще – голова правління ГО «Ініціатива «ЛЮДИ», адже так … читати далi

You control прозоро пресс-рум КВУ ЦПР